«Правова система на українських землях під владою Речі Посполитої»

Міністерство освіти і науки України 747g66h

Чорноморський державни 747g66h й університет ім. Петра Могили

Юридични 747g66h й факультет

України 747g66h

Курсова робота на тему:

Речі Посполитої

У 14-16 ст. південно-західні руські землі, на яких тоді формувалася україн­ська народність, стали об'єктом активни 747g66h х зовнішньополітични 747g66h х інтересів феодальни 747g66h х держав - Польщі, Угорщини 747g66h , Московського царства, Туреччини 747g66h та Кримського ханства, які намагалися кожна зі своєї сторони 747g66h загарбати якомога більше української землі.

Слід зазначити, що у другій половині 14- першій пол. 16 ст., незважаю­чи на роз'єднаність різни 747g66h х частин України 747g66h і тяжкий іноземни 747g66h й гніт, на українських землях зростали продуктивні сили в сіль­ському господарстві, розвивалося ремесло, зароджувалося ману­фактурне виробни 747g66h цтво, поглиблювався поділ праці між містом і селом, розширювалися товарно-грошові відносини 747g66h , посилюва­лася експлуатація селянських мас. Як і в кожній країні за доби феодалізму, населення України 747g66h поділялося на два основні класи-стани 747g66h , що було закріплено в законах: панівни 747g66h й - клас феодалів і експлуатовани 747g66h й клас - селянство.

Важливе значення для подальшого розвитку українського народу мали Люблінська та Берестейська унії, перша з яких стала юридични 747g66h м закріпленням довготривалої влади над українськими землями Польщі, а друга – стала документом, що ознаменував створення греко-католицької церкви.

Метою розгляду обраної теми буде висвітлення таких питань як загарбання етнічни 747g66h х українських земель Польщею та Литвою(XIV XVI ст.), посилення соціально-економічного, політичного та національно-релігійного гніту українського народу, Люблінська ті Берестейська унії ті їх наслідки для України 747g66h .

З кінця 17ст. правове становище України 747g66h характеризувалася двома визначальни 747g66h ми особливостями. Перша полягала в тому, що створення й забезпечення реалізації системи тогочасни 747g66h х юридични 747g66h х норм здійснювалось тут сусідніми державами, між якими в цей період було поділено українські землі. Друга була наслідком першої: іноземне привласнення і утримання українських земель виключало можливість вини 747g66h кнення української державності.

З кінця 17ст. і впродовж наступни 747g66h х 200 р. долю українських земель визначав політични 747g66h й курс Польщі й Литви на обопільне зближення. Він зумовлювався , по-перше, необхідністю організувати відсіч агресії з боку німецьких феодалів, ударною силою яких у смузі балтійського узбережжя виступали пов’язані між собою духовно-рицарські ордени 747g66h мечоносців – Лівонський і Тевтонський. По-друге, посилення Московського князівства і поступове його перетворення на централізовану державу, намагання розширити свої володіння дедалі гостріше зачіпала аналогічні прагнення Литви і Польщі, диктуючи обом необхідність об’єднання власни 747g66h х можливостей.

Правовими етапами реалізації настанови на польсько-литовському злуку стало укладання трьох уній – Кревської(1385р.),Городельської(1413р.), Люблінської(1569р.), які юридично оформили союз,а потім злиття цих держав в одну-Річ Посполиту.

Для польських експансіоністів відкрився широкий доступ до володіння перехоплени 747g66h ми у литовського спільни 747g66h ка землями України 747g66h , їх колонізація вихідцями з Речі Посполитої, ополячення та окатоличення місцевого населення, соціальне і національне гноблення усіх його верств, покріпачення селян і панщина склали цілу епоху в тогочасній історії українського народу. Характерною її особливістю було використання католицького віросповідання як одного з найголовніших політични 747g66h х знарядь забезпечення іноземного прони 747g66h кнення й владарювання.[4,c

Розділ 2.Суспільни 747g66h й лад.

Панівни 747g66h й стан. До панівного стану належали польські та українські магнати і шляхта.

До 17ст.українські магнати були особливо могутні на Волині. Але після унії активізується процес приєднання вищих верств до польського панства і до польської культури. Ще більшій полонізації були піддані Київщина та Брацлавщина. Король своїми універсалами роздає ці землі волинським та польським магнатам і на початок 17 ст. тут майже не залишилось представни 747g66h ків місцевої знаті.

У першій пол. 17ст. Брацлавщина, Київщина, Лівобережна Україна перетворилась на комплекс величезни 747g66h х латифундій. В ни 747g66h х безконтрольно панували магнати та старости. На даній території майже не було владни 747g66h х структур. Усі ці магнати являли собою польський елемент і несли польську культуру. Це була сила ,ворожа українському етносу.

Статут розширив судові повноваження магнатів:вони 747g66h могли судити не тільки своїх селян а, навіть залежну від ни 747g66h х середню та дрібну шляхту.

Також полонізація захопила і шляхту. На поч.17стю. український прошарок та національну культуру репрезентувала головни 747g66h м чином дрібна шляхта. Через бідність ця шляхта не могла здобути ту освіту ,яку мали магнати та заможня шляхта, і це єднало її з народни 747g66h ми масами .

Остаточному оформленню шляхетського стану сприяла волочна реформа 1557 р. За реформою ,землі, які були привласнені самовільно, відбиралися, а особи, які не мали змоги документально підтвердити своє шляхетське походження, виганялися з шляхетського стану.

Боротьба шляхти за свої політичні права привела у другій пол. 16 ст. до зрівняння її у правах з магнатами. З 1564 р. починають діяти спільні для магнатів і шляхти земські суди , які розглядали всі цивільні справи. У 1565 р. шляхта добивається створення шляхетських повітових сеймиків , які стали представни 747g66h цькими становими органами шляхти.

Після Люблінської унії розширюються права і привілеї верхівки української шляхти. Фактично зрівняна в правах з польською шляхтою. c

Окрему суспільну верству складало духовенство. До неї належали священи 747g66h ки та їхні родини 747g66h і церковни 747g66h й причет. Вони 747g66h підлягали судові єпископа. Церкви засновували магнати, шляхта, міщани 747g66h . Священи 747g66h к одержував на утримання лан різні дани 747g66h ни 747g66h .

Спочатку в землях по утворенню Речі Посполитої на підвладни 747g66h х їй українських територіях, православна церква втратила своє привілейоване становище, вини 747g66h кла небезпека її виколення. Влада прибрала до своїх рук призначення на вищі церковні посади, вдавалося до дисциплінарни 747g66h х заходів стосовно решти священослужителів. Але така політика мала і інший наслідок: роль православної церкви як національної організації набагато зросла. c

Селянство. За правовим становищем селяни 747g66h поділялись на приватновласни 747g66h цьких і на державни 747g66h х.

Приватновласни 747g66h цькі селяни 747g66h в сер. 16 ст. мали різни 747g66h й ступень залежності і поділялися на три групи: перша – вільні селяни 747g66h , які мали право переходу від одного власни 747g66h ка до іншого; друга – напіввільні, які мали право переходу , але з певни 747g66h ми обмеженнями; третя – покріпачені або залежні, які втратили такеправо.

Загальна тенденція виражалася в поступовому закріпаченні всього

У другій пол. 16 ст. польський уряд видає ряд універсалів ,які забороняють селянам переходити з місця на місце без дозволу власни 747g66h ка. «Артикули» Генріха Валуа 1573 р. запроваджували в маєтках необмежену панщину «з волі пана».

Пан повністю регламентовував усі повинності своїх селян , розпоряджався їх майном та життям. Селяни 747g66h підлягали суду власни 747g66h ка землі.

Меншу частину селянства України 747g66h складали державні селяни 747g66h . Вони 747g66h проживали на землях , які до 1569 р. були власністю Великого князя Литовського , а після Люблінської унії – короля Польського і не були ще роздані у власність панам та шляхті. Такі землі називались «королівщина». В більшості з ни 747g66h х у другій пол. 16 ст. були створені фольфарки. На селянах фактично лежав той комплекс повинностей , що і на панських селянах. Найбільш жорстоким був соціальни 747g66h й гніт на західно-українських землях. c

У другій пол. 16 – першій пол. 17 ст. відбувається подальший розвиток міст України 747g66h . Вдосконалюються ремісни 747g66h цтво, помисли, торгівля і , як наслідок ,поглиблюється соціальне розшарування міського населення . Збільшується кількість міст з магдебурзьким правом. За правовим становищем міське населення складало 3 групи : магнатсько-шляхетська аристократія , торгово-ремісни 747g66h ча верхівка, робітні люди.

В опозиції до аристократії знаходилась торгово-ремісни 747g66h ча верхівка, до якої входили багаті купці та ремісни 747g66h ки. Аристократія намагалося не допустити торгово-ремісни 747g66h чу верхівку в органи 747g66h міського самоврядування.

Головну частину населення міст складали робітні люди, до яких належали дрібні ремісни 747g66h ки, підмайстри, учні. Це була найбільш експлуатована частина міського населення.

У найбільш тяжкому становищі знаходилися жителі приватновласни 747g66h цьких міст. Міщани 747g66h , які займалися землеробством, платили чинш, розмір якого постійно зростав. Мешканці приватновласни 747g66h цьких міст сплачували також інші податки. Вони 747g66h повинні були виконувати на користь власни 747g66h ка різноманітні повинності.

Жителі королівських міст виконували загальнодержавні повинності, а також повинності на міські потреби.

Жителі міст із самоврядуванням, хоч і були юридично незалежни 747g66h ми, проте сплачували загальнодержавні податки і несли повинності окрім встановлени 747g66h х державою.

В українських землях магдебурзьке право не завжди звільняло міста від залежності власни 747g66h ка, який надав право на самоврядування. У більшості міст польська влада дозволяла користуватися магдебурзьким правом лише

Соціальни 747g66h й, національни 747g66h й та релігійни 747g66h й гніт, обмеження в правах викликали різкий протест українського міщанства і започаткували тривалу і наполегливу боротьбу за повернення його прав. c

Розділ 3. Державни 747g66h й лад.

Органи 747g66h влади. Іноземне володарювання поступово визначило організацію політичної влади на українських землях і порядок управління ни 747g66h ми. Найвища влада на територіях, які входили до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського, належала центральни 747g66h м органам цих держав, а після Люблінської унії 1569 р. – центральни 747g66h м органом Речі Посполитої

У Польському королівстві найвищими органами державної влади

Королівська рада сформувалася десь в середині 14 ст. До складу входили: королівський канцлер – вищий цивільни 747g66h й чин, його заступни 747g66h к – надвірни 747g66h й маршал, коронни 747g66h й підскарбій – охоронець королівської скарбни 747g66h ці, його заступни 747g66h к – надвірни 747g66h й підскарбій. Ще до складу королівської ради входили воєводи, каштеляни 747g66h , католицькі єпископи.

Починаючи з 14 ст. регулярни 747g66h ми стають наради глави держави з представни 747g66h ками пануючих верств. На цій основі у 15 ст. сформувався загальни 747g66h й сейм, до складу якого входили члени 747g66h великої ради і депутати від шляхти. Це обумовило в подальшому поділ загального сейму на дві палати: сенат, який виріс з королівської ради, і посольську ізбу, до складу якої входили представни 747g66h ки земської шляхти. Загальни 747g66h й сейм вирішував питання про податки та приймав законодавчі акти. c

Місцеве управління здійснювалося шляхом призначення у підвладни 747g66h х землях старост. З організацією воєводств поширилася структура польського апарату.

Аналогічно будувалася система органів влади Великого князівства Литовського. Главою держави був князь-господар, який мав широкі повноваження у внутрішній і зовнішній політиці. Наприкінці 15 ст. владу господаря обмежували великокнязівська рада та сейм.

З часом найбільш впливовим органом князівства Литовського став сейм. На загальни 747g66h й сейм збиралися великий князь, пани 747g66h -рада, представни 747g66h ки шляхти.

У більшості українських земель продовжували існувати волосна система адміністративно-територіального поділу. Наприкінці 15 ст. повіти і волості стали в Україні основни 747g66h ми адміністративни 747g66h ми одини 747g66h цями. Низовою адміністративною ланкою були органи 747g66h самоврядування сільських общин, складалися з отаманів або старців і підлеглих їм дрібни 747g66h х адміністраторів.

Коли Люблінська унія 1569 р. об’єднала Польщу та Литву в одну державу –Річ Посполиту – і за спільни 747g66h ми органами влади і управління, єдиною грошовою системою, на підлеглих їй українських теренах вже склалася подібна до існуючої в метрополії територіально-адміністративна система.

Державни 747g66h й лад Речі Посполитої сформувався у перші роки її існування. Центральне управління здійснювали король і вищі службові особи. Але королівсько єдино владність невдовзі зазнала обмежень. Згідно з Генріховими артикулами Річ Посполита проголошувалася дворянською республікою на чолі з королем, що обирався.

Важливе місце у державному механізмі РП займав коронни 747g66h й гетьман, який очолював військо. Ця посада завжди знаходилася в руках магнатів. c

Адміністративни 747g66h й устрій. Система місцевих органів управління будувалася у відповідності з адміністративно-територіальни 747g66h м поділом Речі Посполитої.

Основни 747g66h ми адміністративно-територіальни 747g66h ми одини 747g66h цями в Речі Посполитій були воєводства, повіти та землі. Своєрідною адміністративно-територіальною одини 747g66h цею було староство, яке жалувалося королем за службу. У кожному воєводстві були свої сеймики. Місцеве управління зосереджувалося в руках воєвод.

До ни 747g66h зових органів місцевого управління належали волості і сільські органи 747g66h .

На землях, які знаходилися у приватному володінні, систему місцевого управління визначав сам власни 747g66h к.

c

Запоріжжя стало зародком нової української державності. Козаки створили органи 747g66h влади, які поступово зосереджувалися в руках козацької адміністративної та судової влади. Остання поширювалась як на козаків, так і на тих людей, що мешкали за межами Запоріжжя в укріпленнях – «паланках». Кіш очолював виборни 747g66h й кошовий отаман. Йому допомагали виборчий суддя, писар, обозни 747g66h й осавул. Найважливіші питання військового та політичного характеру розглядалися на засіданнях Військової ради. Існували також ради на рівні куренів, які звали «сходками», і вони 747g66h збиралися для вирішення питань місцевого значення.

На Запорізькій Січі державна система народилася з військової організації, тому державні органи 747g66h , адміністративно-територіальна система, посади були як військовими одини 747g66h цями, так і державни 747g66h ми. Кошовий отаман, військовий

був другою службовою особою на Запоріжжі. Здійснював суд над козаками і призначав начальни 747g66h ка артилерії.

Наприкінці 16 ст. Запорізька Січ починає відігравати помітну роль у міжнародни 747g66h х справах. Виборча демократична система, яка склалася на Запоріжжі, була історичною ни 747g66h ткою зв’язку нашої давньої історії та історії України 747g66h козацької доби.

и і ни 747g66h щити його. Природно, вини 747g66h кла потреба свою державу, яка могла б бути більш гуманною до українців.

Через те Запорізька Січ відіграла таку велику роль у формуванні політично – державни 747g66h цької свідомості українців. Народ виробляв світоглядне переконання, за яким українська держава мусила мати демократичну владу, що повинна обиратись самим народом. У цьому полягає ще одна історична місія Запорізької Січі. c

Розділ 5. Люблінська та Берестейська унії та їх наслідки для України 747g66h .

Неоднорідність української еліти в Литовській держа­ві суттєво вплинула на розвиток історични 747g66h х подій. У січні 1569 р. знекровлена Лівонською війною (1558—1583) з Московською державою, Литва змушена була піти на участь у спільному польсько-литовському сеймі, який мав винести остаточне рішення щодо включення Литовської держави до складу Польщі. Згідно з польським проектом унії, Литовське князівство мало інкорпоруватися до скла­ду Польської держави, на чолі якої мусив стояти один володар і спільни 747g66h й сейм, а в Литві залишалася власна адмі­ністрація та судочинство. Знаючи, що укладення такої унії обмежуватиме їхнє всевладдя, звужуватиме спектр приві­леїв, сприятиме процвітанню конкурентної польської про­відної верстви, литовські, українські та білоруські магна­ти, які брали участь у переговорах, намагалися саботува­ти це рішення. А щоб остаточно зірвати сейм, після місяч­ни 747g66h х переговорів вони 747g66h таємно залишили Люблін.

Проте Польща не розгубилася після такого демар­шу литовської сторони 747g66h . Навпаки, відчуваючи власну силу, вона переходить у наступ. Спираючись на укра­їнську шляхту, яка бажала припинення постійни 747g66h х при­кордонни 747g66h х конфліктів, обмеження всевладдя власни 747g66h х магнатів, отримання широких прав, якими користува­лася польська еліта, польський король терміново видає кілька універсалів про відокремлення Підляшшя, Во­лині, Київщини 747g66h та Брацлавщини 747g66h від Литви і включен­ня їх до складу Польщі. Водночас піднімалося питання навіть про початок воєнни 747g66h х дій проти Литви із залу­ченням до ни 747g66h х татарських формувань.

Литовська делегація повернулась у сейм, коли всі українські землі опини 747g66h лися поза державни 747g66h ми кордона­ми Литви. 1 липня 1569 р. було укладено польсько-ли­товську унію, яка юридичне закріпила появу нової дер­жави - Речі Посполитої. Згідно з унією обирався спіль­ни 747g66h й король, єдини 747g66h ми для новоствореної держави мали бути сейм, сенат, гроші. Польська та литовська шляхта отримувала право володіти землями в будь-якій частині держави. Незважаючи на польський тиск, литовське кня­зівство частково зберігало ознаки своєї колишньої дер­жавності - печатку, герб, фінанси, адміністрацію та вій­сько. Урядовою залишалася руська мова, а правовою основою - Литовський статут.

Отже, за порівняно невисоку ціну (урівняння в пра­вах з польською шляхтою, гарантування свободи віро­сповідання, збереження руської мови в офіційному діло­водстві) українська шляхта всупереч українським магна­там не тільки не противилася, а й сприяла переходу Во­лині, Київщини 747g66h , Брацлавщини 747g66h та Підляшшя під владу Польщі. Основну роль у цьому процесі відігравали егої­стичні вузькостанові інтереси, але для української еліти можливості вибору надзвичайно звузилися: порівняно де­мократична, але слабіюча Литва; набираюча силу, але жорстко централізована Московська держава і відносно стабільна, зберігаюча громадянський мир та внутрішню єдність, Польща. Українську шляхту приваблювали в польській моделі державності гарантовані політичні сво­боди та станові привілеї, обмеженість королівської вла­ди, відносна релігійна толерантність. До того ж у сере­дині 16 ст. на тлі кривавих релігійни 747g66h х протистоянь в Англії, Німеччині та Франції, жахів інквізиції в Іспанії та трагедій опричини 747g66h у Росії внутрішнє становище в Поль­щі було стабільнішим. Того часу ще не чітко виявили себе ті тенденції, які згодом призвели до кризи польської державності.

Укладення Люблінської унії відкрило новий етап у житті українських земель, етап згортання політичного життя, економічни 747g66h х утисків, прогресуючої втрати на­ціональни 747g66h х традицій та культури. c

5.2 Церковни 747g66h й розкол. З моменту розколу християнства 1054 р. на правос­лавну та католицьку гілки ідея унії (об'єднання) завжди знаходила своїх прихильни 747g66h ків.

Після церковного розколу слабіюча православна цер­ква через критичні обставини 747g66h все частіше звертається по допомогу до Заходу, до церкви католицької. Так сталося 1274р., коли в Ліоні була підписана міжцерковна унія, спрямована проти монголо-татарської загрози, так було і 1439 р. у Флоренції, коли Константинополь прагнув за­ручитися підтримкою західного світу в боротьбі з турка­ми. Хоча ці унії не були тривалими, їхнє значення поля­гає в збереженні та підтримуванні самої ідеї об'єднання церков, а також у пошуках можливих форм церковної унії. Отже, наприкінці XVI ст. унійни 747g66h й рух мав уже свою доволі довгу історію, протягом якої неодноразово дово­див актуальність та доцільність об'єднання.

Після укладення Люблінської унії популярність ідей уніатства в Речі Посполитій посилилася. Зміцнення ка­толицизму на тлі втрати православ'ям своїх позицій дало змогу Ватикану розставити свої акценти в питанні цер­ковного об'єднання. Метою унії було приєднання право­славної церкви до католицької з обов'язковим визнан­ням верховенства Римського Папи, тобто розширення сфе­ри впливу Ватикану на Схід та помітне збільшення цер­ковни 747g66h х володінь. Ідею унії активно підтримував польсь­кий король, адже вона відкривала шлях для окатоличен­ня та ополячення українських та білоруських земель, тим самим сприяючи консолідації Речі Посполитої.

Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднан­ня в українському суспільстві, а й для появи в ньому прихильни 747g66h ків цієї ідеї. c

Люблінська унія посилила про­цес окатоличення та ополячення української еліти.І хоча мотиви тих, хто переходив у католицьку віру, були різни 747g66h ми (для одни 747g66h х це шлях до привілеїв і посад, для других - урівняння в правах з поляками, для третіх -прилучення, як вони 747g66h вважали, до більш розвинутої куль­тури), наслідок для православ'я був один - різке зву­ження каналів матеріальної підтримки. Адже саме князі та багаті роди свого часу будували храми, фінансували монастирі, відкривали школи при церквах. Особливістю цього періоду було те, що патронат-опіка, своєрідне се­редньовічне спонсорство церкві, поступово деформуючись, перетворюється на звичайне володіння церквою чи мо­настирем. Ці релігійні осередки заставляли, давали в по­саг, у спадщину, здавали в оренду, обмінювали та прода­вали. Світська влада дедалі активніше прони 747g66h кає в цер­ковне життя. Тепер вже не митрополит призначав єпис­копів, їх висували або ж пани 747g66h - рада, або ж сам Вели­кий князь, що відкрило доступ до вищої ієрархії світсь­ким особам, які не тільки не переймалися церковно-релі­гійни 747g66h ми інтересами, а виявляли виключно матеріальну заінтересованість, зберігаючи при цьому свої світські зви­чаї - полювання, банкети, насильства, розпусне життя та ін. Такі обставини 747g66h спричини 747g66h ли моральну деградацію цер­ковної ієрархії, загальну дезорганізацію та занепад пра­вославної церкви. Вона вже не могла бути гарантом збе­реження національни 747g66h х традицій та осередком культур­ного життя. Церковна криза зумовила втручання в релі­гійні справи міщанства, організованого в братства. Актив­но протидіючи окатоличенню та полонізації українців, братства спробували взяти під свій контроль церковне жит­тя, особливо діяльність церковної ієрархії. Почин брат­чиків було підтримано Константинопольською патріархі­єю, яка надала Львівському Успенському братству права ставропігії (автономність, залежність безпосередньо від патріарха) і доручила нагляд за єпископами та духовенс­твом. Поступово в частини 747g66h вищої церковної ієрархії пра­вославної церкви визріває думка про доцільність унії з католицькою церквою. В основі таких настроїв були хит­росплетіння егоїстични 747g66h х інтересів духовенства та реаль­ни 747g66h х потреб церкви. Свою роль у формуванні позиції уніатів відігравало й утворення 1589р. сильного Московсь­кого патріархату, який одразу почав претендувати на ка­нонічни 747g66h й та юридични 747g66h й контроль над Київською митро­полією і залежни 747g66h ми від неї єпархіями в Речі Посполитій.

Два чинни 747g66h ки сприяли активізації унійного руху в се­редині 16 ст. Спочатку, намагаючись убезпечити себе від реформації, польський король дозволяє єзуїтам роз­горнути свою діяльність у Польщі (1564), а згодом і у Литві (1569). Внаслідок цього Річ Посполита за корот­кий час вкривається мережею єзуїтських навчальни 747g66h х зак­ладів. Широкого розголосу набуває релігійна полеміка. Талановиті проповідни 747g66h ки активно працювали на ідею унії. Так, Венедикт Гербест ще 1567р. цілком резонно вказу­вав православному духовенству на його неуцтво і темно­ту, як вихід із критичного становища він пропонував цер­ковну унію. Інший відомий проповідни 747g66h к Петро Скарга обстоював цю ж ідею у своєму відомому трактаті «Про єдність церкви Божої» (1577).

XIII 1582 р., яка суттєво розвела у часі релігійні свята католиків та православни 747g66h х. Намагаючись підняти престиж православного духовен­ства, подолати дискримінацію православни 747g66h х віруючих, водночас бажаючи вирішити ни 747g66h зку власни 747g66h х інтересів, львівський єпископ Гедеон Балабан на з'їзді в Белзі (1590) став ініціатором підписання унії. До нього приєдналися луцький, турово-пінський та холмський єпископи. У 1595р. Папа Климент VIII c

Юридичне оформлення унії мало відбутися 1596 р. у м. Бересті. Однак собор розколовся на дві частини 747g66h - уні­атську та православну. Уніатська частина затвердила акт об'єднання церков та утворення греко-католицької церк­ви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було виз­нано основні догмати католицької церкви, водночас цер­ковні обряди залишилися православни 747g66h ми, а церковно­слов'янська мова - мовою богослужіння. Уніатське ду­ховенство, як і католицьке, звільнялося від сплати по­датків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади. Крім того, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті. Православни 747g66h й со­бор не визнав правомірність рішення уніатів. Усі спроби примирення були марни 747g66h ми: незабаром сторони 747g66h прокляли одна одну. Внаслідок цього унія замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства, започаткувала но­ву площину розшарування.

Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, право­славні церковні маєтності передавалися уніатам, право­славні залишилися без вищої церковної ієрархії. Водно­час уніати перебували в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православні вбачали в ни 747g66h х зрадни 747g66h ків, а католики не вважали їх повноцінни 747g66h ми громадянами, до того ж не виконали значної частини 747g66h своїх обіцянок на Берестейському соборі. Католицька верхівка вбачала в греко-католицькій церкві лише засіб поширення власно­го впливу, а не самостійну церковну організацію. Уклав­ши Берестейську унію, вона спочатку об'єктивно сприяє поширенню католицизму та ополяченню, але згодом прір­ва між українцями греко-католиками та поляками римокатоликами надзвичайно поглиблюється. Еволюція уні­атської церкви в умовах ворожого оточення призводить до того, що 1848 р. розпочинається корінни 747g66h й злам: греко-католицьке духовенство відходить від пропольських настроїв, а уніатська церква, глибше інтегруючись у га­лицьке суспільство, заявляє про себе як про національну українську церкву.Отже, форсовани 747g66h й наступ католицизму на українські землі, що посилився після укладення Люблінської унії, мав своїм наслідком ополячення та окатоличення укра­їнського народу, вів до загальної дезорганізації та зане­паду православної церкви, яка катастрофічне втрачала роль осередку культурного життя, гаранта збереження національни 747g66h х традицій. Берестейська унія була для Поль­щі зручною формою посилення своєї влади в українських землях, розширення сфери впливу католицизму, а для частини 747g66h православного духовенства - спробою підняти його престиж, подолати дискримінацію православни 747g66h х ві­руючих, вивести православну церкву з кризи. c

Складання своєрідної системи права. Доба польсько-литовського панування на українських землях у правовій сфері характеризувалася деякими відмінни 747g66h ми рисами. По-перше, на початку Польща і Литва зберігали тут нормативне регулювання, засноване на давньоруському праві. По-друге вподовж усього періоду зближення обох держав, кожне з яких здійснювало законодавчі запровадження у підвладни 747g66h х регіонах Русі згідно зі своїми державно правовими актами.

В тодішній Україні склалася досить своєрідна система джерел права. Правова система в українських землях сформувалося на основі місцевого звичаєвого права та нормативни 747g66h х актів Польщі та Литви, а по їх об’єднанні Речі Посполитої.

У Польщі на дани 747g66h й час не існувало єдиної правової системи. Ні Статут Ласького 1516 р. , ні «Атрикули» Генріха Валуа 1573 р. не вирішували проблему кодифікації права. Уряд створював збірни 747g66h ки, які охоплювали видані раніше статути та конституції, а також норми польського звичаєвого права, роль я кого в регулюванні суспільни 747g66h х відносин була досить значною.[10,c

Литва, а отже і українські землі, мала досить розвинену систему права. І тому після Люблінської унії можна говорити про рецепцію Річчю Посполитою тієї правової системи, яка склалася у Великому князівстві Литовського. Після прийняття 3 Статуту 1588 р. він стає головни 747g66h м діючим джерелом права в українських землях. В містах, які мали право на самоврядування, діяли норми магдебурзького права.

Поширилось на українських землях магдебурзьке право, згідно з яким окремими містам України 747g66h надавалося самоврядування і право «між собою судутися і радитися». Відоме у вигляді збірни 747g66h ків німецького права у польському перекладі. Відповідно до нього привілеї надавалися окремим соціальни 747g66h м верствам і, навпаки, ни 747g66h жчі верстви усувалися від участі в управлінні.

До джерел права на Україні віднесено канонічне (церковне) право. Правовими джерелами були кормчі кни 747g66h ги – Номоканон і церковні устави князів Володимира і Ярослава.

Основни 747g66h м правовим інститутом тих часів було право власності. І в польському і в литовському праві регулювання відповідни 747g66h х відносин здійснювалося так, щоб забезпечити переваги і привілеї вищих верств суспільства. Об’єкти власності: маєтки, землі, озера, річки, будівлі тощо. Важливого значення набував поділ усіх речей на рухоме і нерухоме майно. Головна увага приділялася правовому регулюванню феодальної власності. Правовий режим земельни 747g66h х володінь був різноманітни 747g66h м – королівські, великокнязівські, магнатські і церковні землі. Право володіння землею супроводжувалось обов’язком для власни 747g66h ка відбувати військову повинність. c

язальне право, яке діяло на українських землях. В умовах феодального суспільства зобов’язальні відносини 747g66h не дістали широкого розповсюдження і розвитку. І все ж таки польське та литовське право мало різні види договорів. Найчастіше зустрічалися договір міни 747g66h і договір дарування. З розвитком обміну і грошових відносин одержує розповсюдження договір купівлі-продажу. Закон визначав форму та порядок укладання угод, встановлював строки позовної давності, умови припинення забов

Кримінально-правові мали досить чітку соціальну спрямованість. Життя, майно, честь і особиста гідність представни 747g66h ків вищих верств захищалися посилени 747g66h ми санкціями.

Поняття злочину у цей період змінювалося у відповідності з еволюцією суспільни 747g66h х відносин. Суб’єктами злочину вважалися вільні та феодально залежні особи, які досягли 14 років. Законодавство чітко розрізняло умисел і необережність, замах і закінчени 747g66h й склад злочину. Злочини 747g66h поділялися залежно від їх об’єкта. Найбільш тяжчим вважалося я короля. Особливу групу складали злочини 747g66h державного характеру: втеча до ворожої землі, видача державної таємни 747g66h ці, заколот. До злочинів проти особи відносилися вбивства, тілесні ушкодження, образа. Убивства поділялися в залежності від суб’єкта, об’єкта

Покарання здійснювалося з метою ізоляції злочинця, відшкодування потерпілому заподіяної йому шкоди за рахунок злочинця, поповнення державної скарбни 747g66h ці, заподіяння злочинцю шкоди. Головною метою таких покарань біло залякування. Найбільш тяжким покаранням була смертна кара. Розрізняли просту страту і кваліфіковану. Тілесні покарання були болісни 747g66h ми і калічни 747g66h цькими. Застосовувалися переважно до винуватців з непривілейовани 747g66h х станів. Для представни 747g66h ків шляхти застосовувалось «виволання» - публічне оголошення вироку. Така людина переставала існувати для закону, втрачала шляхетство, право на майно, мала переховуватись закордоном. Системи майнових покарань включала конфіскацію майна, головщину, відшкодування збитків.

міру покарання, виходячи із своїх особистих і станових інтересів. Судовий процес, за традицією, на українських землях мав обвинувально-змагальни 747g66h й характер. Процесуальне право ще не знало істотни 747g66h х відмінностей між цивільни 747g66h ми та кримінальни 747g66h ми справами. c

Після Люблінської унії 1569 р. українські землі входять до об’єднаної держави і втрачають залишки автономії. Це привело до подальшого посилення соціального та національно-релігійного гніту. Польські магнати і католицька Церква грабували українські землі і закріпачували селянство. Це викликало широкий суспільно-політични 747g66h й рух. Характерни 747g66h м для даного періоду було те, що народно-визвольни 747g66h й рух в Україні спрямувався не лише на звільнення від національного, соціального та релігійного гніту, а й на створення нового суспільно-політичного ладу.Період литовсько-польської доби приніс в Україну нові структурні зміни 747g66h в суспільстві.

опини 747g66h лася в складі шляхетської Польщі. Це були Східна Гали раїни 747g66h (майбутня Полтавщина). на в складі Угорщини 747g66h , 2) Північна Буковина під владою Берестейська унія мала на меті об'єднання православної церкви з като­лицькою під зверхністю римського папи, але замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства, започаткувала но­ву площину розшарування. Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, право­славні церковні маєтності передавалися уніатам, право­славні залишилися без вищої церковної ієрархії. Водно­час уніати перебували в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православні вбачали в ни 747g66h х зрадни 747g66h ків, а католики не вважали їх повноцінни 747g66h ми громадянами, до того ж не виконали значної частини 747g66h своїх обіцянок на Берестейському соборі.

Боплан Г. Опис України 747g66h . – к.: 1990 .

Історія України 747g66h / під ред. В.А. Смолія, К. Альтернативи, 1997

Історія України 747g66h / керівни 747g66h к авт. кол. Ю.Зайцев вид. 2-ге зі змінами – Львів, Світ, 1998

Історія України 747g66h : Посібни 747g66h к для абітурієнтів /авт-упорядн. О.В. Гісем, - Кам’янець-подільський, Абетка, 2002

Історія України 747g66h : Навч. посібн. / За ред. Б.Д. Лановика, 2 - ге вид. переробл. К.: Т-во Знання КОО, 1999 .

Остафійчук В.Ф. Історія України 747g66h : сучасне бачення: Навч. посібн. К.: Знання – Прес, 2002

Рибалка І.К. Історія України 747g66h Дорадянський період: Підручни 747g66h к 2- ге вид переробл. К. Вища школа, 1991